«Одним словом цей рік не опишеш», — зізнається Олена Дмитренко.
І все ж знаходить формулу, яка звучить просто й важко водночас: ще один воєнний рік.
Рік, у якому знову були обстріли Чернігова і області.
Рік, у якому блекаути перестали дивувати, а енергетики робили, за її словами, «нереальні речі», щоб у домівках хоча б інколи було світло.
І рік, який наприкінці хочеться не підсумовувати, а просто провести — і сподіватися, що далі буде інакше.
Рішучість як захист
За ці роки війни вона змінилася. Каже про це без пафосу — як про факт.
«Починаєш вимикати щось у собі», — пояснює Олена Борисівна.
Щоденні повідомлення про загиблих, поранених, удари по мирних містах не можна пропускати крізь себе постійно — інакше не витримаєш.
Жорсткішою стала не лише як керівниця — передусім як людина.
Найбільше ці зміни, з її слів, відчувають близькі — бо саме додому приноситься все, що не можна показати назовні.
Водночас для себе вона чітко розмежовує поняття: жорсткість — не байдужість.
«Байдужість набагато гірша. Вона страшніша за пряму загрозу», — говорить вона.
Бо загрозу видно і можна оцінити. А байдужість діє тихо — і руйнує зсередини.
Рішення, які болять
Війна змусила багатьох керівників ухвалювати рішення, що йдуть усупереч внутрішньому відчуттю. Для жінки — тим більше.
«Природою ми берегині. А ти маєш іти проти себе», — каже Олена Дмитренко.
Такі рішення не минають безслідно. Вони гнітять. Але реалії війни не залишають вибору.
І все ж вона принципово не дозволяє собі перейти межу байдужості — навіть тоді, коли доводиться бути жорсткою.
Чернігівщина: витримати і не втратити себе
2025 рік вона називає надзвичайно важким. Демографічні втрати, виїзд жінок і дітей, постійні обстріли, втома людей, які залишилися.
Водночас звучить і стриманий оптимізм: більшість тих, хто хотів виїхати, вже виїхали. Залишилися ті, хто готовий підлаштовуватися під нову реальність і жити в ній.
Найбільші ризики — зима, енергетика, безпека дітей. Але, згадуючи 2022 рік, вона переконана: якщо область витримала тоді, то витримає і далі.
Щодо прикордонних громад, «план Б» існує. Деталей вона не розкриває, але наголошує: рішення продумані, і головна мета — зберегти людей.
Бізнес і податки: працювати попри все
Чернігівщина — прикордонний регіон, і умови для бізнесу тут зовсім не такі, як у центрі країни. Постійні обстріли, проблеми з електроенергією, ризики щоденної роботи.
На рівні обласної ради підтримали звернення щодо недопущення підвищення податків і скасування спрощеної системи. Олена Дмитренко говорить про необхідність податкових канікул — як логічний крок для регіону, який живе під постійною загрозою.
Депутатський корпус, за її словами, у цьому питанні солідарний: більшість депутатів безпосередньо пов’язані з бізнесом і добре розуміють ціну кожного робочого місця під час війни.
Довіра і несправедливість
Олена Борисівна не ідеалізує ситуацію: недовіра до влади є.
Обласна рада — це колектив, і ставлення до неї формується через конкретних людей.
Ті депутати, які працюють на округах, мають довіру. Ті, хто не працює, тягнуть рейтинг униз — і для себе, і для ради загалом. Людський фактор, каже вона, ніхто не скасовував.
Особливо болісно суспільство реагує на несправедливість і корупційні скандали. У воюючій країні це питання звучить гостро, як ніколи.
«Корупцію в умовах війни можна прирівнювати до вбивства», — говорить Олена Дмитренко.
Бо коли пенсіонери донатять по 50 гривень, а хтось дозволяє собі розкіш — це руйнує віру і тримає людей у постійній напрузі.
Жінка у війні
Війна, з її слів, розширила коло тих, кого хочеться обігріти.
Це вже не лише родина, а й хлопці на позиціях, з якими постійний зв’язок, поїздки, підтримка, привітання до свят.
Водночас війна стала «решетом», через яке відсіялися зайві: одні люди стали ближчими, інші відійшли. Це природно, каже вона, і через це пройшли багато сімей.
Донеччина, яка не відпускає
Про поїздки на фронт вона не говорить як про подвиг. Каже — це частина життя, яку не хоче і не буде змінювати. Їздить до тих самих підрозділів, підтримує зв’язок із хлопцями, чекає слушного моменту, якщо дорога тимчасово небезпечна.
Донеччина для неї — окрема рана. Зруйновані міста, нічні обстріли, люди, які живуть і працюють під постійною загрозою. Саме там, з її слів, особливо гостро відчувається ціна війни — і водночас повага до тих, хто не зламався.
«Мені 25-й рік дався важче, ніж попередні», — зізнається вона. Можливо, через втрати. Можливо, через надто близьке знайомство з війною. Але поруч із цим — інше відчуття: відповідальності й внутрішньої стійкості.
Вона не будує ілюзій і не дає гучних обіцянок. Живе, як і більшість українців, одним днем. Вірить не в гучні слова, а в людей поруч, у родину, у дітей, які щовечора повертають відчуття нормальності, у маленькі радощі, що допомагають втримати рівновагу.
І коли розмова доходить до кінця, стає зрозуміло: попри втому, страхи й важкі рішення, вона залишається з головним — вірою, що Чернігівщина витримає.
Як уже витримувала. І ще витримає.
"Деснянська правда"